Ми, живі

Опис Ми, живі

Головна героїня, волелюбна Кіра Арґунова, щосили намагається вирватися з глейких обіймів системи й порятувати коханого Лео. Але це нестерпно важко у світі, де добро і зло зліпилися в одну почвару, вчорашні борці стали пристосуванцями, а партійні ідеалісти ідуть на ризик — та не на компроміс із совістю. І навіть коли все летить шкереберть, рідні й кохані зраджують, мряка та сірість огортають і місто, і душу, Кіра не здається. До останнього кроку, останнього подиху, останнього зблиску світла вона йде до мети?

Для кого книга

Для широкого кола читачів, усіх поціновувачів художньої прози та творчості Айн Ренд.

Про авторку

Айн Ренд— американська письменниця, сценаристка, авторка світового бестселера «Атлант розправив плечі», основоположниця об’єктивізму. Народилася в Санкт-Петербурзі в єврейській родині, яка після революції 1917 року переїхала до Криму. Свої перші сценарії Ренд почала писати у вісім років, пригодницьку прозу — в десять. 1926-го авторка емігрувала до Америки, де працювала помічницею режисера в Голлівуді. Пізніше переїхала до Нью-Йорка, щоб цілком присвятити себе філософії та літературній творчості.

Відгуки

Я хотіла написати роман про Людину проти Держави. Хотіла показати, яким цінним є людське життя і як аморально ставитися до людей мов до жертовних тварин і керувати ними за допомогою фізичної сили. Мені це вдалося. — Айн Ренд

Цитати

Арґунови втекли з Петрограда у Крим — чекати на звільнення столиці від червоного ярма. Позаду вони лишили вітальні з високими свічадами, в яких відбивались яскраві кришталеві люстри, зоставили напарфумлені хутра і коней доброго роду, які возили їх сонячними зимовими ранками на прогулянки, широчезні вікна, що виходили на проспект зі статечних будинків — Кам’ яноостровський, одну з головних вулиць Петрограда. На них чекали чотири роки в переповнених літніх хижках зі стінами з пористого каменю, що їх продували кримські вітри, чотири роки чаю із сахарином і цибулі, смаженої на лляній олії, чотири роки нічних обстрілів і тривожних ранків, коли тільки за червоними або триколірними прапорами можна було дізнатися, в чиї руки перейшло місто цього разу.

— Я йду в Технологічний інститут.

Сім зляканих голосів зойкнули як один.

— Але ж Кіро! Навіщо це тобі? — Марія Петрівна ледь не задихнулася.

— Хочу бути інженером.

— Кіро, — боязко підхопив Олександр Димитрійович, — ти ж ніколи не любила комуністів, а сама обираєш таку сучасну і любу їм професію — жінки-інженера!

— Хочеш будувати з ними червону державу? — спитав Віктор.

— Я будуватиму те, що сама захочу.

— Це не є культурна професія для жінки, — додала Галина Петрівна.

— Це єдина професія, — відрізала Кіра, — задля якої не доведеться вивчати брехні. Бо сталь є сталь. Інші науки — це все чиїсь здогадки, бажання та великі купи брехні.